Mikoła Hmielowski naukowiec ze Lwowa zadaje pytanie, którego treść rozwijamy chcąc zbliżyć się do prawdy, a więc,  ile mamy figurek Matki Bożrej z Dzieciątkiem, przpisywanych św. Jackowi? Którą z nich dotykały ręce sw. Jacka? Którą uratował w Kijowie przed Mongołami? Co stało się z oryginałem? Ciąg dalszy publikacji ze Lwowa. Pierwsza o tym jak doszło do odkrycia dla czytelników portalu tej figurki, druga to kopia wpisu do Encyklopedii Lwowa.

Микола Хмільовський
Завідувач науково-методичного відділу
Львівського музею історії релігії

 «Гіацинтових Мадонн» три чи чотири?
(До питання про ідентифікацію Львівської алебастрової фігури Богородиці з Дитям)

Під назвою «Гіацинтова Мадонна» («Madonna Jackowa») сьогодні в церковно-мистецькому світі відомо чотири алебастрові фігури Богородиці з Дитям. Дві з них знані як ростові, «львівські», ще дві – як «краківські» або натронні. Сьогодні дві фігури – ростова та натронна – зберігаються в скарбниці домініканського монастиря св. Трійці в Кракові. Другу натронну поміщено справа від головного вівтаря кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці та Івана Хрестителя в Перемишлі. Вона є найшановнішою його святинею, 15 серпня 1766 року її було короновано папою Климентом ХІІІ. Ще одну ростову фігуру [іл. 1, 1а] виставлено у відділі «Католицизм» Львівського музею історії релігії.
Це сьогодні знаємо чотири «Гіацинтові Мадонни», а сто років тому було відомо лише про три. 1906 року в одному з провідних мистецтвознавчих видань Європи «Sprawozdania Komisyi do badania Historyi Sztuki w Polsce» в рубриці «Sprawozdania z posiedzień. Posiedzenie z d. 5 czerwca 1901» було опубліковано великий матеріал про «Гіацинтові Мадонни». Там було поміщено доповіді, повідомлення, зауваги, які 1901 року були виголошені на чотирьох засіданнях Комісії з вивчення історії мистецтва в Польщі (Komisyja do Badania Historyi Sztuki w Polsce). Три з них – 2. 06; 11.07; 14.11 – відбулися в Кракові , одне (16.02) – у Львові. Учасниками дискусій були найвидатніші історики мистецтва того часу: Мар’ян Соколовський (Marian Sokołowski) (1839–1911), Володислав Лозинський (Władysław Łoziński) (1843–1913), Іван Болоз Антоневич (Jan Bołoz Antoniewicz) (1858–1922), Олександр Чоловський (Aleksander Czołowski) (1865–1944), Леонард Лєпший (Leonard Jan Józef Lepszy) (1856–1937), о. Іван Фіялек (Jan Nepomucen Fijałek) (1864–1936), Юліан Пагачевський (Julian Pagaczewski) (1874–1940), Казимир Мокловський (Kazimierz Mokłowski) (1869–1905), Сигізмунд Батовський (Zygmunt Batowski) (1876–1944). Спочатку розмова точилася навколо львівської алебастрової фігури Богородиці, потім було проаналізовано дві натронні статуї – перемиську та краківську. Було опубліковано світлини всіх трьох алебастрових фігур – одної «львівської» ростової [іл. 2] та двох натронних «краківських» [іл. 3, 4]. Таким чином, їх було введено в науковий обіг, вони стали предметом зацікавлень дослідників середньовічного європейського мистецтва. А ми отримали першу дилему – «Гіацинтових Мадонн» три чи, все-таки, чотири…
Щоб її вирішити, потрібно відповісти на одне запитання. А де ж взялася четверта «Гіацинтова Мадонна» – та, яку сьогодні поміщено в експозиції Львівського музею історії релігії? Чому про неї не знали на початку ХХ століття? Розпочнемо наш пошук з найпростішого. Музей було започатковано 1969 року як філію Львівського історичного музею. Звідти прийшли найцікавіші пам’ятки, серед них й алебастрова статуя Богородиці. То ж я звернувся про допомогу до колег – наукових співробітників Історичного музею.
Петро Слободян, старший науковий співробітник музею люб’язно надав мені для опрацювання Книгу надходжень Національного музею ім. короля Івана III (Dziennik nabytków Muzeum Narodowego im. Króla Jana III), яку було започатковано 1909 року. Гортаючи сторінку за сторінкою, невдовзі отримав бажане. На 47 сторінці внизу записано, що 30 січня 1911 року в львівського колекціонера Степана Пелецького (Stefan Pielecki) було закуплено 17 (сімнадцять) багнетів зразка 1863 року та знайдені при розкопках меч і рапіру, а також статуетку «Гіацинтової Мадонни» (‘Pоsążek alabastrоwy M. Boskiej Jackowej’)  [іл. 5]. Статуетку було записано під № 828, і цей же номер бачимо на задній стінці п’єдесталу нашої фігури [іл. 6]. Там же зафіксовано всі наступні музейні пертурбації: 20 вересня 1940 року фігуру передано Історичному музеєві (інв. № Ск–481), а 1973 року – Львівському музею історії релігії (інв. № Ск–185).
Реєстрація – це і перша атрибуція! Згідно з музейними приписами, при передачі речі в музей на постійне зберігання (даруванні, продажу) чи в депозит (тимчасове зберігання), її власник подає – усно чи письмово – «легенду» пам’ятки. Тобто, розповідь про предмет, зокрема, коли, де й як його було придбано. Точніше те, що власник речі вважає за потрібне повідомити. Реєстратор приймає до відома повідомлене, здійснює побіжний огляд і атрибутує пам’ятку – називає предмет, визначає матеріал, час, місце й спосіб виготовлення, автора. 30 січня 1911 року зустрілися професійні люди – відомий колекціонер С. Пелецький  та архіваріус магістрату, знавець львівських старожитностей Франциск Ковалишин (Franciszek Kowaliszyn) (1870–1914). Перший продавав пам’ятку, другий реєстрував, атрибутував. У підсумку було записано, що це не «копія», «репліка», «версія», «варіант» тощо, не використано слів «можливо», «ймовірно» і т. д., а точно визначено предмет як «Гіацинтова алебастрова статуетка Богородиці» (‘Pоsążek alabastrоwy M. Boskiej Jackowej’).
І це при тому, що Ф. Ковалишин – як урядовець львівського магістрату – без сумніву знав про всі перипетії довкола «Гіацинтової Мадонни» в монастирі домініканців у 1901–1903 роках , напевно, й був їх безпосереднім учасником. Більше того, вони обидва – С. Пелецький та. Ф. Ковалишин – не могли не знати публікацію в VІІ томі «Sprawozdania Komisyi do badania Historyi Sztuki w Polsce» про «Гіацинтові Мадонни». Ймовірно, бачили «канонічну», короновану 27 квітня 1903 року «Гіацинтову Мадонну» не лише на опублікованій там світлині [іл. 2], але й наяву, коли молилися, вшановували її в каплиці св. Розарію (Потоцьких) церкви Тіла Христового під час Богородичних свят. Але сталося те, що сталося – 30 січня 1911 року у Львові було занотовано другу ростову, а, загалом, четверту статую «Гіацинтової Мадонни».     
На першій сторінці Книги надходжень Національного музею ім. короля Івана III маємо запис, що в 1909–1915 роках (№№ 1–1344) реєстрацію вів Франциск Ковалишин, з 24 листопада 1915 року (№№ 1344–1606) д-р Карло Бадецький (Karol Badecki) (1886–1953), а з 14 червня 1921 року (від № 1607) кустош Рудольф Менкицький (Rudolf Mękicki) (1887–1942). Запис зроблено рукою Р. Менкицького. Тим же почерком зроблено олівцем й посторінкові помітки, очевидно, при звірці 1921 року. Навпроти № 826 – статуетки Гіацинтової – написано «Sala kościelna. Szafa», тобто «Гіацинтову Мадонну» було виставлено в шафі в залі, де експонувалися церковні речі. Сказане підтверджує путівник 1936 року «Muzeum Narodowe im. Króla Jana III we Lwowie. Przewodnik po zbiorach» авторства Р. Менкицького. В описі «Готичної зали», де було виставлено церковно-релігійні пам’ятки читаємо: «Pośrodku ściany witryna, w której [...] M. Boska Jackowa, rzeźba w alabastrze z XVII w.». Тобто, було підтверджено першу атрибуцію, додано ще й датування. На жаль, не подано світлини, ані детальнішого опису названої статуї. Тож говорити про публікацію пам’ятки, про введення її в науковий обіг не приходиться.
Що ж єднає чотири алебастрові фігури Богородиці з Дитям в одну групу? Що робить їх, власне, «Гіацинтовими Мадоннами»? Звичайно, не сюжет – скульптурних зображень Богородиці з Дитям у світі тисячі, якщо не мільйони. Багато й алебастрових. Пов’язаність із Краковом та Львовом? Як кажуть, тепліше. Головне, що їх об’єднує – це зв'язок з особою Гіацинта Одровонжа (Jacek Odrowąż) (1183–1257), точніше, з одним епізодом Житія святого Гіацинта.
Розповідається, що коли татаро-монголи обложили, а відтак пішли на штурм Києва, то св. Гіацинт не розгубився: «Co usłyszawszy mąż święty, ze wszystką inszą bracią, tak iako był do Mszy ubrany, wziąwszy z Ciborium naświętszy Sakrament, uciekać począł, a gdy puł kościoła przeszedł, Obraz Naświętszey Panny Mariey z kamienia Alabastrowego, wielkim głosem za nim wołać począł. O Synie Jacynkcie, uciekasz przed ręką Tatarską, a mnie z synaczkiem moim, ku rozsiekaniu у podeptaniu zostawiasz, wezże mię tedy z sobą. Na który głos zdumiawszy się święty Jacinkt rzekł: O Naświętsza Panno, iest nazbyt ciężki ten obraz twoy, a iakoż go nosić będę mogł. Odpowiedziała Panna Maria, weź, boć ulży ciężaru synaczek moi. Co usłyszawszy mąż święty, iedną ręką naświętsze Ciało Pana Christusowe trzymaiąc, drugą ręką obraz niosąc, który się mu nad trzcinę zdał być letszy, przez pośrodek niewiernych, którzy pustoszyli klasztor, у wszystko krwią napełniali, bez obrazy wespół z bracią z brony wyszedł, i przez Dniepr Rzekę, posławszy swoiey Braciey kapicę, suchemi nogami na drugą stronę rzeki przeszedł. Potym i sam siebie, у swoie Bracia z niebezpieczeństwa wybawił. Na ktorego cuda pamiątkę wieczną, na tey Rzece bystrey, ścieszka pozostała, którą iż widzieli przerzeczeni świadkowie, pod przysięgą wyznali. A zaś on obraz z sobą aż do Polski przyniósł». Це уривок із книги отця домініканця Северина з Любомля «Про життя, чуда та процес канонізації святого Гіацинта», яку було перекладено з латини отцем Антоном Гродзицьким (Antoni Grodzicki) (†1625), пріором краківського домініканського монастиря св. Трійці, та видано в Кракові 1595 року. Оригінал було написано й видано латинською мовою в Римі 1594 року.
Того ж – 1594 – року, 17 квітня папа Климент VІІІ проголосив Гіацинта Одровонжа святим, майже сторічний канонізаційний процес добіг щасливого кінця. І саме диво св. Гіацинта в Києві стало основою популяризації нового святого. Воно було на «потребу дня», напрочуд точно відповідало соціально-психологічній атмосфері Італії та загалом Європи, яка тоді на межі своїх можливостей протистояла османській агресії, постійно жила в очікуванні чуда перемоги. Свято «Лепанто 1571» вже потроху забувалося, до наступного – «Відень 1683» – ще треба було дожити. Друге, диво св. Гіацинта явно вибивалося з традиційного, стереотипного набору чудес середньовічного святого. Воно вражало уяву людей своєю очевидністю, майже «матеріальністю» – десь там далеко в Кракові стоїть велика кам’яна статуя Богородиці, яку насправді приніс із ще дальшого, ледь не потойбічного Києва святий. І це щира правда! Бо ж будь-коли казна-хто може прийти до Кракова – і все побачить, все перевірить. Неправди не може бути! Й нарешті, сюжет! – тут ж бо вода й вогонь, місто й ріка, монахи й татари, а в центрі святий зі статуєю Богородиці в руках – відкривав перед художниками велетенські можливості в реалізації своїх талантів як в плані композиції, так і колористики. То ж не випадково, що диво св. Гіацинта в Києві викликало велике зацікавлення в замовників – домініканських монастирів в Італії, відтак і в майстрів пензля та різця.
1599/1600 року в Сієні в базиліці св. Домініка монастиря проповідників на лівій стіні нави було відкрито велике полотно Франциска Ванні (Francesco Vanni) (1563–1610) «Святий Гіацинт спасає від вогню статую Богородиці». На задньому плані палає місто Київ. В центрі легко крокує по воді в орнаті св. Гіацинт. На долоні правої руки він тримає прикриту прозорим покривалом монстрацію, а лівою ледь-ледь притримує (насправді несе її ангел!) велетенську білу – алебастрову! – статую Богородиці. Біля ніг святого на його каппі переправляються через Дніпро співбрати. Вгорі ангели благословляють та скеровують до берега св. Гіацинта [іл. 7]. Тобто, художник точно дотримувався тексту отця Северина. Подібне бачимо й на картині художника Івана Сонса (Jan Soens) (бл. 1547–бл. 1611) «Св. Гіацинт зі святими Дарами та статуеткою Богородиці в руках залишає разом з братами палаючий Київ» в базиліці св. Івана на Каналі домініканського монастиря в П’яченці [іл. 8].

Северин з Любомля не подав опису статуї Богородиці, лише зазначив, що вона була з каменю та важкою. Відповідно, художники зображували її великою та білою – в усьому іншому вони були вільними в своєму баченні. Так, Леандро Бассано (Leandro Bassano) (1557–1622) у Венеції в базиліці св. Івана та Павла на стіні каплиці Божої Матері Миру намалював велику картину «Святий Гіацинт крокує водами Дніпра-ріки», де зобразив у руці святого не статую, а великий білий барельєф з образом Богородиці [іл. 9]. Проте, як правило, художники малювали найпоширеніше скульптурне зображення Божої Матері – фігуру Богородиці в повний ріст із Дитям на правій чи лівій руці – без прив’язки до якогось конкретного образу. Показовою в цьому плані є робота Миколи Коломбеля (Nicolas Colombel) (1644–1717) «Святий Гіацинт спасає статую Богородиці від ворогів християн», що зберігається в Луврі [іл. 10].

Там же виставлено намальовану 1594 року – в рік прославлення Гіацинта Одровонжа – знамениту картину Людвіка Карраччі (Ludovico Carracci) (1555–1619) «Явлення Пречистої Діви св. Гіацинтові» [іл. 11], яка ілюструє ще один епізод Житія святого. Під час молитви йому з’явилася у сяйві Божа Матір і сказала: «Сину мій Гіацинте, радуйся, бо ж твої молитви любі моєму Синові та Спасителю, і про що будь-коли попросиш за моїм поданням, то отримаєш». Цей сюжет зайняв значне місце в іконографії св. Гіацинта. Л. Карраччі наслідували Лавінія Фонтана (Lavinia Fontana) (1552–1614), Яків з Емполі (Jacopo da Empoli) (1551–1640), Вільгельм Каччія (Guglielmo Caccia) (1568–1625), Ель Греко (El Greco) (1541–1614) та інші. Але саме диво св. Гіацинта в Києві визначило атрибути святого – в одній руці він тримає святі Дари (монстрацію чи циборій/ пушку), а в другій – фігуру Богородиці. Таким його бачимо серед восьми святих домініканського ордену на картині Аврама з Діпенбеку (Abraham van Diepenbeeck) (1596–1675) «Святі домініканці вшановують Христа Розп’ятого» [іл. 12], на іконі «Собор святих домініканського ордену» [іл. 13], на колонаді собору св. Петра в Римі [іл. 14].  
А що ж маємо на території Республіки обох Націй (Rzeczpospolita Obojga Narodów) – тобто на території України, Білорусі, Литви та Польщі? В абсолютній більшості випадків св. Гіацинт – так само як в Європі та світі – тримає в правій чи лівій руці абстрактну, не конкретну статую Богородиці. Анета Крамішевська (Aneta Kramiszewska) пояснює це тим, що іконографія дива св. Гіацинта в Києві прийшла до нас з Європи через графічні зображення святого. Головне ж, на думку польської дослідниці, «należy raczej stwierdzić, że plastyka rządzi się własnymi regyłami i idzie swoją drogą».
Таким чином, можна ствердити, що текст отця Северина з Любомля мав визначальний вплив на формування іконографії св. Гіацинта Одровонжа. Виникає, однак, запитання, чи вплинули якимось чином на розповідь про диво св. Гіацинта в Києві чотири алебастрові статуетки Богородиці з Дитям, знані сьогодні як «Гіацинтові Мадонни», чи, навпаки, вони набули цього статусу лише після ознайомлення отців домініканців, а відтак їх вірних з текстом отця Северина. Інакше, чи не є їх культ похідним від тексту 1594 року. Про це в наступній статті.
Опубліковано: Християнська сакральна традиція: історія і сьогодення. Науковий збірник. Матеріали Міжнародної наукової конференції м. Львів, 6-7 грудня 2013 року. Музей Українського католицького університету. – Львів,  2013. – С. 138-142.